Спеціїкора й корінь,
брунька, зерня

Добре кореневище відчутно важче, ніж здається на око, а шкірка на ньому рівна, майже лакована, кольору світлого пергаменту. Зморщена шкірка, що збирається під нігтем, видає підсохлий корінь: соку з нього мало, самі волокна. Відламайте маленький паросток — злам мусить бути вологим, світло-жовтим і хрустким, із виразним звуком. Сіруватий вологий зріз каже, що корінь довго лежав.

Молодий імбир — тонка рожевувата шкірка, волокон майже немає — з’являється навесні. Пекучості в ньому менше, зате лимонний запах яскравіший, і чистити його не треба взагалі. Дозрілий корінь у товстій корковій шкірці гостріший і краще тримається у варці.

Знімати шкірку чи ні — справа смаку, а не припису. Ми зачищаємо лише пом’яті місця й робимо це ребром чайної ложки: воно зішкрібає тоненький шар, не чіпаючи найзапашнішого підшкірного прошарку.

Спосіб зберігання залежить від того, як хутко ви той корінь витрачаєте. На два-три тижні вистачить паперового пакета в овочевій шухляді холодильника: папір бере на себе конденсат, і кореневище не береться цвіллю. У поліетилені воно псується за тиждень.

Коли треба надовше, корінь морозять цілим і нечищеним. Мерзлий імбир добре береться дрібною терткою просто з камери — не ковзає й не тягне волокна. Після відтавання смак трохи глухіший, але пекучість нікуди не дівається.

Третій шлях — покласти нарізаний корінь у невелику банку й залити сухим хересом чи горілкою. Простоїть кілька місяців, а сама рідина обертається на запашний концентрат, доречний у холодному питві.

Сухий мелений імбир — самостійний продукт, а не підміна свіжому. Пахне теплом і землею, цитрусової верхівки майже не має, а пекучість у нього коротша.